тижня. Я конче мушу ще сього тижня віддати „Спілці визискування“ цілих пятьдесять тисяч сотнарів воску і взяти від неї гроші. Чорт би там з ними довше зволікав. І Спілка леда день бевхне і ті прокляті розбійники готові якої погані наробити. Або я дурень ризикувати! Коби ще дві тисячі сотнарів видобути, — зараз віддаю тим панам від Спілки, на місці, — а вони нехай собі роблять, що знають, лиш мені нехай гроші платять. А добра то річ була, що я поділив законтрактовану масу воску на дві рати, тепер ще пару день, тай перша рата буде готова. Чи треба буде ще й другу постачати, се хіба Бог святий знає, але як треба буде, то для мене ще тим ліпше.
От так міркував собі Герман, ходячи по світлиці і все міркування його виходило на той конець, що все було би дуже добре, коби лиш робітники не бунтувалися, а стали до роботи, — все було би добре!
— Але вони мусять! То не може бути!… говорив він дальше. Хоч би мав і переплатити, — все таки я тільки їм не переплачу, кілько мені зиску прийде!
Аж в тім він пригадав собі, що вчора післав Мортка, щоби збирав по Дрогобичі всяку голоту, всіх незанятих Жидів і христіян, робітників і неробів, водоносів, смітярів та глинарів, щоби пообіцяв їм добру плату і провадив усе те до Борислава. Герман знав добре, що роботи з тої голоти не буде, він хотів тільки такою перехрестною штукою зломати упір бориславських робітників. Сеж і найліпший лік на їх недугу, — думав він, затираючи руки з радости. Як побачать, що я можу без них обійтися, що маю своїх робітників, то тоді самі прийдуть, ще й запрошуватись будуть. Ану-ко побачимо, чия возьме!
Дивний якийсь гомін, що йшов від толоки і змагався чим раз дужше, притягнув Германа до вікна. Але доглянути він не міг нічого, окрім цілої купи заляканих Жидів, що спішили вулицею до його дому.
— Се що там такого? спитав їх Герман через вікно.
