Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/247

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

243

Герман при тих словах уважно глядів на лиця окружаючих, щоб вичитати з них, яке вражіння зробить його бесіда. Вражіння мусіло бути не дуже добре, бо богато лиць геть поперекривлювалося, мов від гіркої редьки.

— Та воно то добре булоб, — сказав вкінці Лєон, — ждати! Коби то ми знали, що їм нині-завтра запасів не стане. Але що, як вони забезпечилися на який тиждень або й ще на довше?

— А відкиж би у них тільки грошей набралося? — спитав Герман.

— Хто знає? — відказали деякі Жиди, ззирнувшися з Лєоном.

— А довго чекати нам не можна, — тягнув далі Лєон. Самі знаєте, у нас контракти, терміни добігають до кінця, робота мусить як найшвидше кінчитися, — куди тут чекати?

— Га, як так, то остається тільки другий спосіб: вдоволити їх жадання.

— Їх жадання! — скрикнули Жиди майже всі в один голос, — ні, ніколи! Радше військо і жандарми!

— Алеж панове, — уцитькував їх Герман, — лякаєтесь тих жадань, немов би вони не знати чого жадали. Ану-ко, скажіть, будьте ласкаві, котрий знає, чого вони жадають?

Жиди стали, мов теля перед новими воротами. І справді, в сей спосіб вони не завдавали собі досі того питання. Робітники видавались їм досі тільки ворогом, котрого будь що будь треба побороти, але входити з ними в якийсь торг, старатися вирозуміти їх жадання, про те вони досі й не думали. Перший Лєон здобувся на слово.

— Як то не знаємо? Одного жадають: більшої плати!

— Ну, се ще хто знає, що за більшої плати, — відказав Герман. Чи хотять, щоби їм підбільшено плату о пять центів, чи в за-двоє проти попередної. Коли тільки так взагалі „більше“, то се ще нічого страшного, видно, що

16*