Узявши капелюх на голову і легеньку паличку в руки, пішов Герман долі Бориславом аж ід толоці, де було робітницьке зборище. Він ішов, немов нічого не бачучи і ні про що не дбаючи, аж поки не дійшов до робітницької варти, що стояла на гостинці.
— Гов, — скрикнули на нього вартові, — куди йдете?
— Я? До вас іду! — відказав Герман.
— До кого до вас?
— Хотів би поговорити з вами по добру.
— Про що?
— Про те, що час би вам на роботу ставати, часу шкода, а тут стоячи та вартуючи, нічого доброго не вистоїте.
— Ми то самі знаємо, що не вистоїмо, — відповіли деякі із вартових, але що робити, коли з вами инакше годі до ладу дійти.
— Ну, ну, — хто ще знає, чи годі. Ви нас не знаєте. Ви гадаєте, як Жид, то вже не чоловік. А ми також люде, і знаємо, що кому належиться. Ну, що з вами довго говорити, — скажу вам по просту, — адже ви знаєте, що я за один?
— Як же не знати, знаємо!
— Ну, то скажу вам по просту, що тутешні Жиди, видячи, що силою з вами не порадити, післали мене до вас, щоби зробити згоду, казали питатися поперед усього: чого хочете? чого жадаєте?
— Ну, так, то що иншого, так, то розуміємо! — радувалися робітники. — От ідіть лишень до онтої хати, — там зараз зійдеться наша рада, то будете могли поговорити. Один із вартових як-стій попровадив Германа до Матієвої хати, а другий побіг скликати побратимів і инших робітників, щоб ішли робити згоду. Не довго прийшлось і ждати
