він сюди і туди, не знаючи, що діяти. Телєґрафічно запитав свого достойника, щоби був ласкав донести йому, з ким стоїть в контрактах та „Спілка земного воску“ і відки надіється присилки церезіни, — але достойник не відповідав, бо мабуть і сам не знав. Тоді Ван Гехт побіг з листом достойника і з своїм патентом до державної прокураторії, звіщаючи її про намірене на його шкоду ошуканство. В прокураторії сказали йому: Добре, винайдіть ошуканця, а можете бути певні, що він буде укараний. Ба, винайдіть ошуканця! Колиб то він знав його, колиб знав, де він є! Мов лихорадкою битий побіг Ван Гехт до цлового уряду і виєднав розпорядження, щоби по причині узасадненого підозріння о ошуканство всі посилки земного воску, що йдуть з Галичини до Росії і Румунії, підлягали докладній ревізії, а колиб між ними показалася церезіна, то щоб була притримана і яко corpus delicti відослана до державної прокураторії. Сам своїм коштом, не ждучи бюрократичного порядку, Ван Гехт розтелєґрафував те розпорядження по всіх награничних коморах, додаючи від себе обіцянку щедрої нагороди для того урядника, котрий викриє ошуканську посилку. Так упоравшися, Ван Гехт аж відотхнув, і швидко зібравшися, рушив в дорогу.
Але думка його, до дна розворушена, не переставала вертітися коло одного питання: хто се міг мені зробити? Очевидна річ, тільки дві можливости показувались йому, або хто небудь припадком, не знаючи про його патент, винайшов церезіну окремо від нього, — або Шеффель, котрому звісний був його секрет, — видав його. І коли перша можливість, чим більше в неї вдумувався, тим дальшою йому показувалась, то за те підозріння на Шеффеля що хвилі набирало більше сили і правдоподібности. Несподіваною а сильною підпорою того підозріння послужило й те, що він чув про Шеффелів відїзд nach Polen. І Ван Гехт постановив собі, скоро приїде до Дрогобича, розвідувати боками, чи не дізнається дещо про Шеффеля.
