Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/264

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

260

— Нехай і так, — думав він сам собі по дорозі, тепер маю його в руках, не втече мені ніяким способом!


XXI.

Щасливий, розрадуваний і пристроєний, мов на празник, увійшов Ґотліб до світлиці, в котрій сиділа Фанні. Се перший раз мав він бачитися з нею після щасливого уладження їх діла між його матірю і її батьком. Він ішов, землі під собою не чуючи: голова його повна була образів щасливої будучини, серце повне було несказаної пристрасти, невгасимого жару. Якою то він застане її? Як вона любо усміхнеться йому назустріч, як пречудово румяніючись впаде в його обійми, похилить прекрасну головку на його плече, — як він буде цілувати, пестити, голубити її! Все те, мов рожеві, запахущі блискавиці, стріляло в його уяві, і він не йшов, а летів, землі під собою не чуючи, щоби як найшвидше побачитися з нею.

Але що се? Ось вона стоїть при вікні, плечима до дверей, з головою опертою о шибу, і чи не чув його приходу, чи не хоче обернутися. На ній сукня з якогось сірого шовку, хоч дорога, а всеж якось так буденно виглядає; ані одна скиндячка ані ніякий блискучий металевий стрій, котрі вона так любить, — ніщо не показує, що вона чогось надіється хорошого, радісного, празничного. Тихенько він наблизився до неї, взяв її за плече і нахилився, щоб поцілувати в лице, коли разом відскочив, мов опарений, побачивши, як рясні сльози плили з її очей, і почувши рівночасно її придушені, хлипанням переривані слова:

— Іди геть!

— Се що такого? Фанні, що тобі сталося? Фанні, серце моє, чого ти плачеш?

— Іди геть, не говори до мене!