— Отож про те я хотів з вами порадитися, мамо.
— Зо мною? Щож я тобі в тім пораджу? Ти, синку, маєш свій розум, ліпший, ніж мій, — радь собі сам!
— А так, ви розгнівали Лєона, відопхнули його, а тепер „радь собі сам“! Виджу, виджу, як ви мене любите!
Рифка захлипала мов мала дитина.
— Синку, синку, лиш того мені не кажи! Все, що хочеш, лиш того мені не кажи, що я тебе не люблю.
— Ба, як же маю не казати, коли ви всьому мойому лиху винні, а тепер і порадити не хочете, як з того лиха випутатися.
Бідна Рифка билася, мов риба в саку. Вона так рада була подумати і придумати щось дуже, дуже мудрого для свого сина, але її недужі, надломані і блудні думки мішалися і розлазилися без ладу і складу, — вона прибирала тисячі рад, одну за другою, і не висказавши нічого, відкидала їх, видячи, що всі ті ради безумні і зовсім не ведуть до ціли.
— Ти, ти, синку, піди до нього і проси його… або ні, ліпше, намов деяких ріпників, щоб його добре вибили… або ще ні, найліпше би було трутити того поганця де з моста в воду, — або ні — ох, що то я хотіла сказати — —
— Дурні ви, мамо!
Рифку врадувало те слово, — воно зняло з неї страшний тягар — думання.
— А видиш, синку, я тобі то казала, що я нічого путнього не придумаю, бо я дурна, синку, дуже дурна, як стовп, як туман вісімнацятий! Ох моя голово, моя бідна, дурна, нетямуща голово! — І Рифка тяжко заридала, сама не знаючи, чого.
Нараз вона стрепенулася, живійша іскра заблисла в її оці.
— Слухай, синку, що я придумала!
— Що таке?
