Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/269

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

265

— Він казав, що має инші види з донькою, — певно за богача якого хоче її дати.

— А певно.

— Як би він був бідний, то дав би доньку за тебе.

— А певно.

— Ну, а хібаж то така велика річ з богача зробити бідного?

— Не велика.

— І я так думаю. Піди вночі і підложи огонь під його кляту фабрику, — все його богацтво за годину з димом піде, — і донька його буде твоєю!

Ґотлібові очі заярілися рішучим огнем.

— Добре кажете, мамо! І я сам так гадаю. Дякую вам! І він побіг з покою, оставивши Рифку саму з її думками. Вона зразу сиділа безсильна, втомлена незвичайною працею думок, — сиділа і всміхалася, що ось яку то мудру раду дала вона синови. Лице її в тій хвилі мало вираз того ідіота, що регочеться, відтявши голову свому улюбленому котови. Але не довго трівав той ідіотичний супокій. Ні відси ні відти налетіла яснійша хвиля, — Рифці разом ясно стало, в яку бездонну пропасть попхнула вона свого сина, — їй разом показалося, що її син підкрадається з засвіченим віхтем під якийсь високий, темний будинок, що підпалює його, втікає, його ловлять, бють, кують в кайдани, вкидають в якусь глубоку- глубоку підземну вохку яму, — і вона в страшенній роспуці вхопилася за голову обома руками і микаючи на собі волосся, скрикнула:

— Мій сину! Мій сину! Вернися!

Але Ґотліб був уже далеко і не вернувся.


XX.

І знов побратими зійшлися на нараду в Матієвій хаті. Мов з хреста зняті сходилися вони, мов розбиті засідали вони на лавах, з похиленими очима, не сміючи