зирнути один на одного, немов то вони були винні тому нещастю, котре постигло цілу робітницьку громаду. А вжеж найдужче подався Бенедьо. По його впалих, помутнілих очах, по його пожовклім, аж зеленім лиці, по його надломаній, похиленій поставі, по безсильно обвислих руках видно було, що вся сила його життя підтята, що усміху не буде вже на тих зівялих устах, що він жиє вже немов чужим, позиченим життям, що робітницьке нещастя вбило, роздавило його. Кілько він перетерпів в тих двох днях! З яким болем виривав він із свого серця одну за другою золоту надію! Перша хвиля, коли вони з Матієм побачили, що двері незамкнуті, а опісля, мов якою зловіщою рукою перті, переконалися, що скриньки нема, — та перша хвиля, то була певно найтяжча, найстрашнійша хвиля в його життю. Всі сили разом опустили його, все тіло так і застило на місці, вся память погасла, він стояв мов паль і не міг поворухнутися. Звільна ажень вернула його память, щоб тим тяжче мучити його. Що скажуть робітники? Що скажуть побратими? Чи не буде найперша їх думка така, що оба вони, підкуплені Жидами, видали їм касу? Та страшна думка огнем налила його серце. І воно зовсім легко може бути, — шептав йому якийсь злорадний, упертий голос, — адже два нас у хаті, вилому нема ніякого, сліду ніякого, — очевидна річ, що взято скриньку при нас і на нашім свідомі! І я — зрадник! Я, що ціле своє життя, цілу свою душу вложив в ту справу, — я мав би причинитися до її повалення!… І хоч тогож таки дня Мортко сам, голосно і регочучись, признався перед Матієм і перед другими робітниками, що се він викрав касу, що вона находиться в далеко безпечнійшім сховку у Германа і що „хто хоче, най мя йде скаржити, то ще сам піде до діри за недозволені складки“, — то від сього признання не полекшало Бенедьови. Думка його винаходила чим раз і чим раз нове терня, котрим могла все на ново ранити свої власні кріваві рани. Хто бачив його підчас
