Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/271

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

267

робітницької змови, охочого, невтомного, радісного, все задуманого і все готового радити другим і додавати відваги, — а хто бачив його тепер, нужденного, скуленого, тремтячого, — той був би подумав, що се або не той чоловік, або що він перебув яку тяжку недугу. І Бенедьо справді перебував тяжку недугу, з котрої — сам він те бачив — виходу для нього не було.

Не менше подалися й инші побратими, особливо Матій й Стасюра. Тільки брати Басараби не змінилися і, бачилось, не дуже сумували. Ба, що більше, на їх лицях виднілося щось немов потаєна радість, немов отсе сповнялося те, чого вони давно дожидали.

— Щож, побратими, — сказав Андрусь по хвилі важкої мовчанки, наш красний сон скінчився, — розбуджено нас!

Ніхто не відзивався на ті слова.

— Що сумувати, браття, — заговорив знов Андрусь і голос його ставався чим раз мякший, — сум не поможе. Що впало, те пропало, і воно, вірте мені, мусіло так прийти! З нашими Жидами таким способом не порадимо, я то з самого початку казав. Не такий вони народ, щоби можна з ними вдати по добру! І то велике діло, що ми такого доказали, як отсе перед кількома днями! А се вони би чи тепер чи в четвер таки зробили. Нічого нам тепер і думати про те, щоби поступати з ними так, як досі!

— Так щож діяти, — не то сказав, не то зойкнув Бенедьо, — невжеж опустити зовсім руки і здатися на їх ласку?

— Ні, і ще раз ні! — живо підхопив Андрусь. Ні, побратими, — наша війна з Жидами іно що зачалася, але ще зовсім не скінчилася. Се досі, то був тільки жарт, — тепер нас чекає правдива, велика, горяча битва!

В словах Андруся було тільки сили, тільки жару і завзяття, що всі мимоволі ззирнулися на нього.