— Так, тепер нам треба показати, що й Жиди завчасно сміються з нас, що Борислав, то таки ми, робучі люде! Тепер ми побачили, що добрим способом з ними воювати годі, — стрібуємож не так!
— Ми й досі, Андрусю, не… не зовсім добрим способом воювали. Вони відплатили нам тільки зуб за зуб.
В тих болючих словах був такий острий, глубокий закид, що Сень Басараб, котрий пикаючи люльку сидів на порозі, зірвався на рівні ноги й поступив пару кроків до Бенедя.
— Не випоминай, не випоминай минулого, Бенедю! сказав він з притиском. Адже сам ти знаєш, що без тих нечистих грошей і твоя чиста війна не булаб могла зачатися.
— Я не випоминаю нікому нічого, — смирно відказав Бенедьо, — я знаю сам, що так мусіло бути, що така вже наша нещаслива доля, що тільки неправдою з неправди мусимо видобуватись, — але, побратими мої, вірте мому слову, чим менше неправди буде на руках наших, тим певнійша буде наша дорога, тим борше поборемо ми своїх ворогів!
— Ба, як би то вороги также так само думали і также чесно з нами поступали, то тоді певно й ми мусілиб їм дорівнати, а то й випередити їх! — сказав Андрусь. Але тепер, коли правда звязана, а неправда має ніж у руках, то я боюсь, що заким правда по правді розвяжеться, неправда й зовсім заріже її. Але не про те ми мали нині говорити, браття, а про те, що нам тепер робити? Я гадаю, що нам тільки одна дорога осталася, — але поки скажу своє слово, хто знає, може з вас котрий вигадає що иншого, кращого… делікатнійшого, — бо моє слово страшне буде, браття! Тож прошу вас, хто має що сказати, нехай каже. Ти, Бенедью?…
— Я — нічого не скажу. Я не знаю, що нам тепер робити! Хіба зачинати на ново утрачене.
