Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/273

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

269

— Еге-ге, далека дорога, тай то мости позривані. Ні вже, що иншого придумай!

Бенедьо мовчав. Що він міг тепер придумати?

— А ви другі, знаєте який спосіб? спитав Андрусь. Говоріть!

Ніхто не говорив. Усі сиділи з понуреними до долу головами, всі чули, що наближається щось страшне, якесь велике знищення, — але чули заразом, що вони не в силі його відвернути.

— Ну, коли ніхто не говорите, то я буду говорити. Одна нам тепер дорога осталася — підпалити се прокляте гніздо на всі штири роги. Се моє слово.

Бенедьо здрігнувся.

— Не бійтеся, невинні не потерплять по-при винних. Усі вони винні!

Мовчанка стояла в хаті. Ніхто не перечив Андрусеви, але й притакувати йому якось ніхто не важився.

— Ну, чогож ви сидите, мов порізані? Невжеж ви такі вояки, що війни боїтеся? Згадайте лишень, в якій думці поприступали всі ви до побратимства. Аджеж у нас ще є карбовані палиці, — і нема тут і одного Жида в Бориславі, на котрого би у нас карбів не було. Ви генто допоминалися мене о обрахунок. Нині день обрахунку, тільки що до давних карбів прийшов ще один новий, найбільший: що вони ошукали й обікрали цілу робітницьку громаду, що вони показали тим способом виразно, що хотять нас по вік віку держати в безвихідній неволі. Чи требаж вам ще чого більше? Я думаю, що сей один карб стачить за всі!

— Але щож се буде за обрахунок: запалите кілька хат, кілька магазинів, і або вас полапають і посадять до криміналу, а як ні, то Жиди знов скажуть: трафунок!

— О, ні, не так воно буде. Коли приступати до такої війни, то вже з цілою громадою, сказав спокійно Андрусь.