— Нікого не відкинемо, братчику, нікого! — сказав він. За Деркачем один за другим зголосилися всі побратими окрім старого Матія, Стасюри і Бенедя. Андрусь радувався, жартував.
— Ну, ті два старі, з них нам і так хісна великого не було би. А ти, Бенедю? Все ще про свої „чисті руки“ мрієш?
— Про що я мрію, се менша річ, се тільки мене обходить. Але те одно бачу, що наші дороги нині розходяться. Побратими, позвольте мені сказати вам ще слово, поки зовсім розійдемося.
— Що там його слухати! — воркнув спльовуючи Сень Басараб.
— Ні, — говори! — сказав Андрусь, котрий тепер чувся по давному головою і провідником тих людей, відданих йому з душею і з тілом, і в тім почуттю набрав знов тої певности і сили поступовання, яка його вперед визначувала і яка потрохи опустила його була підчас недовгого Бенедьового провідництва. — Говори Бенедю, — ти був добрим побратимом і щиро хотів для всіх добра, ми певні, що ти й тепер того самого хочеш. А коли дороги наші розходяться, то се не для того, що ми самовільно відриваємося від твоїх рад, але для того, що конечність пхає нас туди, куди ти чи не можеш, чи не хочеш іти з нами.
— Дякую тобі, Андрусю, за твою добру віру. Але те, що ти кажеш про конечність, котра буцім то пхає вас на зле діло — бо що задумане тобою діло не є добре, се чень ти й сам признаєш, — сьому я не можу якось увірити. Яка тут конечність? Що Жиди ошукали й обікрали нас, що звязали нам руки і заперли нам на тепер дорогу до ратунку, — то чи з того вже випливає, щоб ми мусіли відректися від свого чистого сумління, статися паліями?
