зовсім позбутися. Зачав намовляти урльопників, щоби нас били; далі підкупив війта, щоби вставився у асентерункової комісії, щоби нас заасентерували до війська. Але ми все перебули і, вислуживши в війську, прийшли назад до села. Жид затремтів; він знав, що ми не подаруємо йому свою кривду і старався випередити нас. Запросив нас до себе буцім-то на гостину і хотів потроїти нас так, як батька. Але сим разом йому штука не вдалася. Ми пізналися на тім і нагодували силоміць самого Жида тою стравою, котру нам приладив. Через тиждень його не стало. Тоді ми покинули своє село і пішли сюди, а по дорозі поприсягли собі до смерти своєї мститися на Жидах. Ми постановили собі робити з ними так, як вони з нами: підмовляти напроти них як найбільше людей, шкодити їм де можна і то так зручно, щоби вони й самі не знали, відки на них паде лихо. Від того часу минуло вже десять літ. Як ми досі сповнювали свою присягу, про те не буду оповідати. Але найбільша наша пімста наближається тепер і хто хоче бути нашим братом, нашим щирим приятелем, хто хоче мститися разом з нами за свої і за громадські кривди, той піде з нами в тій потребі!
Послідні слова сказав Андрусь піднесеним, майже благаючим голосом. Його оповідання, сухе, уриване, мов з нехочу росказане, а прецінь таке досадне і відповідаюче понурому настроєви всіх побратимів, зробило на всіх велике вражіння. Перший Прийдеволя зірвався і подав руку братам Басарабам.
— Ось моя рука, — сказав він, — я з вами, хоч і до могили! Що буде, про те я не дбаю, а що скажете, те зроблю. Щоби тільки пімститися, — про ніщо більше я не дбаю!
— А старого Деркача, чей також не відкинете, — дався чути голос з кута, і лице Андрусеве прояснилося усміхом.
