дурниць не виробляє. „З жалем признати мушу — писав далі купець, — що його дволітний побут в моїм закладі не приніс для нього майже ніякої користи. Його знання в купецтві тепер таке саме, як було й з початку“… Все те мимоволі насувалося Германови на думку тепер, коли Лєон такими заманчивими красками малював йому будучність їх „домів“ за полученням Ґотліба з Фанні. „Ще доки я жию, — думав Герман — то може воно буде якось іти, але опісля?“ Щоби Ґотліб змінився, поправився, на те треба хіба якого чуда, котрого Герман не надіявся. Але все таки він слухав Лєонової бесіди, звільна піддавався її чаруючому впливови, немов на легкім човні пускався на тихе, лагідно хвилююче, вечірним блеском озолочене море, і йому робилося якось так легко, любо, немов і справді вже сповнюються його найсмілійші надії. — „А щож, хібаж се не може бути? — думалося йому, і на нього находила якась певність, немов усе те не тільки може бути, але й справді буде, мусить бути.
За той час оба приятелі від ринку зійшли вже долів, на місток, відки вулиця почала знов підійматися до гори, поміж двома рядами високих ясенів, поки не урвалася на верху, де блискучий позолочений хрест меркотів до сонця. Тутже за мостом на право починався обширний сад, обмурований високим муром. Далі мур кінчився, замісць нього йшли штахети з дубових лат в мурованих стовпах з блискучими чорними наголовниками з поливаної глини. За тими штахетами був уже не сад, але цвітний огородець, досить запущений, що окружав старосвітський, безповерхий, а за те широко розложений дім під ґонтами. Від улиці вела до нього широка вїздова брама і побіч невеличка фірточка для пішоходів. То була Германова оселя. Тут він жив від кількох літ, хоч мав ще кілька домів по инших частях міста і три камениці в ринку. Всі ті будинки він випускав у наєм, а сам не мав охоти рушатися із сього старосвітського вигідного гнізда. Сей дім разом з великим
