— Пристаю, — сказав Герман, тільки не знаю, як моя жінка.
— Що, ваша чесна і розумна жінка малаб не хотіти щастя для свого сина і для моєї дитини? Ні, то не може бути! Ходім, ходім до неї. Я нині ще мушу залагодити се важне діло, і скоро розійдуться гості, підемо оба, представимо, поговоримо — — —
— Вона дуже любить свого сина, то правда. Але мені здається, що й вона кращої партії для нього не найде від вашої Фанні, — сказав Герман.
— Ах, дорогий приятелю! — скрикнув урадуваний Лєон. — Що за щастя для мене нинішнього дня! Боже, що за щастя! Підем, підем!
Рука об руку йшли два приятелі бориславським трактом до Германового помешкання. Говорив більше Лєон. Він був чоловік дуже вразливий і живо переймався всякою думкою. Невтомно розточував він перед Германом щораз нові картини їх будущої величі й сили. Все з його уст ішло, мов медом посолоджене, всі трудности так і щезали, мов сніг від сонця. Практичний і холодний Герман зразу не дуже подавався на ті золоті гори, але чим далі, тим більше Лєон потягав і його за собою, і в його недовірливій голові звільна зачало також ворушитися питання: — А щож, хібаж се не може бути?…
З своїм сином Ґотлібом він здавна мав тільки гризоти та клопотів, що навіть ніколи не прийшло йому на думку ждати з нього чого небудь путнього на будуще, не то вже будувати такі високолетні пляни. От і недавно купець, у котрого Ґотліб від двох літ був на практиці, писав до нього, вже може сотий раз, що Ґотліб зле справується, діла не пильнує, гроші прислані з дому розкидає мов безумний, над другими субєктами збиткується і Бог зна яких
