Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/30

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Пристаю, — сказав Герман, тільки не знаю, як моя жінка.

— Що, ваша чесна і розумна жінка малаб не хотіти щастя для свого сина і для моєї дитини? Ні, то не може бути! Ходім, ходім до неї. Я нині ще мушу залагодити се важне діло, і скоро розійдуться гості, підемо оба, представимо, поговоримо — — —

— Вона дуже любить свого сина, то правда. Але мені здається, що й вона кращої партії для нього не найде від вашої Фанні, — сказав Герман.

— Ах, дорогий приятелю! — скрикнув урадуваний Лєон. — Що за щастя для мене нинішнього дня! Боже, що за щастя! Підем, підем!


II.


Рука об руку йшли два приятелі бориславським трактом до Германового помешкання. Говорив більше Лєон. Він був чоловік дуже вразливий і живо переймався всякою думкою. Невтомно розточував він перед Германом щораз нові картини їх будущої величі й сили. Все з його уст ішло, мов медом посолоджене, всі трудности так і щезали, мов сніг від сонця. Практичний і холодний Герман зразу не дуже подавався на ті золоті гори, але чим далі, тим більше Лєон потягав і його за собою, і в його недовірливій голові звільна зачало також ворушитися питання: — А щож, хібаж се не може бути?…

З своїм сином Ґотлібом він здавна мав тільки гризоти та клопотів, що навіть ніколи не прийшло йому на думку ждати з нього чого небудь путнього на будуще, не то вже будувати такі високолетні пляни. От і недавно купець, у котрого Ґотліб від двох літ був на практиці, писав до нього, вже може сотий раз, що Ґотліб зле справується, діла не пильнує, гроші прислані з дому розкидає мов безумний, над другими субєктами збиткується і Бог зна яких