Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/33

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

29

росвіччини з невмілими і немов принагідними пробами новини, але Германа се мало обходило, він і так занятий був иншими, важнійшими ділами, його завдання було — громадити, а не уживати, і він громадив, збирав, множив, докладав з якимсь горячковим поспіхом, не дбаючи, хто буде користуватися його надбанням.

— От і моє гніздо! — сказав Герман, отворяючи фіртку і впускаючи Лєона наперед. Лєон перший раз нині вступав в його пороги.

— Ах, як тут вигідно, як тут простірно ! — скрикував хвиля від хвилі з чемною пересадою Лєон, обзираючись по подвірю. Подвіря було виложене плитами. На середині була кирниця під дашком, з великим колесом на два ведра. Далі з боку видно було стайню, а побіч неї вхід до саду.

— Простірно то, простірно, — відказав Герман, — але, правду кажучи, трохи мов пусто. Видите, чоловік уже в таких літах, коли йому не досить себе самого, коли рад би бачити себе серед цілої купи маленьких, веселеньких...

— О, так, так, — перервав Лєон, — се іменно й мені зараз прийшло на думку. Справді, що тут жити серед купи молодого потомства, то був би рай, правдивий рай!..

— А тепер що? — говорив далі Герман — син наш у Львові... Ну, треба, щоби молодий чоловік за молоду чогось навчився — —

— Певно, певно!

— А ми з жінкою, двоє нас, а ще вона хоровита... признайте, що часом чоловікови прикро робиться.

Вони війшли до покоїв.

— Правда? — казав Герман: тихо, як в могилі... Слуг не держимо богато: візник, кухарка тай покоївка, — більше нам не треба. І так тут цілий день. Мене звичайно й так рідко коли дома видають, все діла.

— Ой так, так, — сказав Лєон, — важке наше життя. Говорять: що хибує капіталістови, — нероба, жиє собі та гроші згортує. А тут би вони поглянули, пожили кілька