— Не знаєш? Га, не знав би ти, що нині за день, нелюде якийсь. На, поглянь, дізнайся! На! — І вона кинула йому лист паперу. Герман дрожачими руками взяв пімняте, слізми промочене письмо, між тим коли Рифка, немов утомлена, важко дишучи знов упала на софу, закрила лице долонями і тяжко плакала.
Письмо було зі Львова, від купця, у котрого практикував Ґотліб. Герман муркотячи читав: „Високоповажаний Пане! Сам не знаю, від чого зачати і як розповісти про те, що тут у нас сталося. Ваш син Ґотліб уже три дні тому пропав, і всякі пошукування були даремні. Доперва нині рано удалося поліції найти його одіж, звиту до купи, в корчах на Пелчинській горі. Йогож самого досі ані сліду. Догадка була, чи не втопився в ставі, але досі не можна було дошукатися тіла. Приїзджайте як найшвидше, може удасться нам викрити, що з ним сталося. Зрештою, колиб дещо викрилося, заки ще ви дістанете се письмо, донесу телєґрафічно“.
Герман зирнув на дату письма: ще передучора! А телєґрами не було, — значить — ніщо! Він довгу хвилю стояв, мов остовпілий, сам не знаючи, що з ним діється. Рифчин голосний плач знов його протверезив.
— Видиш, видиш, — кричала вона, — до чого ти довів свою дитину! Втопився мій синочок, втопився мій Ґотліб!… І чому тебе замісць нього не заляла твоя проклята кипячка де в якій бориславській безодні!…
— Боже мій, — сказав Герман, — жінко, май же розум, хібаж я тому винен?
— Не ти винен? А хтож такий? Може я! Іди, людоїде, не говори нічого, не стій, їдь до Львова, може ще де як можна буде його виратувати, або хоч тіло віднайти!… Боже, Боже, за що ти мене таким чоловіком покарав, що свою власну дитину в гріб вігнав! Тай коби ще тих дітей у нього богато! А то одно, однісеньке було, тай того нема!… Ой-ой-ой, голово моя, розпукнися!…
