— О, так! Мій син, мій Ґотліб — не жиє вже!
— Ґотліб! Що ви кажете! Чи се може бути?
— Пише зі Львова його принципал, що пропав десь. Кілька днів не можна було відшукати й найменшого сліду, аж вкінці поліція найшла його одіж в корчах на Пелчинській горі.
— А тіло?
— Ні, тіла не найдено.
— Ах, то може він ще жиє.
— Тяжко, коханий сусіде! Я й сам так думав зразу. Але далі, розваживши його характер і все… все… я втратив надію! Ні, не бачити вже мені його, не бачити!…
Аж тепер, коли Герман улекшив своє серце тим оповіданням, з його очей потекли сльози. Він хоч і знав, що його син був зопсутий і на-пів безумний, все таки знав також, що се його єдиний син, наслідник його маєтку. А ще саме нинішнього дня Лєон вколисав був його серце такими солодкими надіями. Він починав уже думати, що хоч і сам Ґотліб не поправиться, то може гарна, розумна жінка, Фанні, зуміє бодай здержувати його примхи, взвичаїти його поволі до спокійного, розумного життя. А тепер нараз усе пирсло, мов булька на воді. Послідні ниточки вітцівської любови і сильні нитки самолюбства в його серці заболіли нараз — і він заплакав.
Лєон кинувся потішати його.
— Ах, коханий сусіде, не плачте! — говорив він. — Я знаю напевно, що ваш Ґотліб живий, що ще будете мати з нього потіху. Лиш не дайтеся підточувати тузі. Твердости, відваги! Нам, людям сильним, капіталістам, стоячим на переді свого часу, треба все бути твердими і незрушними!
Герман хитав головою на ту бесіду.
— Що мені з того? — відказав він сумно. Пощо мені тепер сили, капіталу, коли нема кому ним користуватися. А я — за старий уже!…
