Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/39

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

35

— О, так! Мій сип, мій Ґотліб — не жив вже!

— Ґотліб! Що ви кажете! Чи се може бути?

— Пише зі Львова його принципал, що пропав десь. Кілька днів не можна було відшукати й найменшого сліду, аж вкінці поліція найшла його одіж в корчах на Пелчинській горі.

— А тіло?

— Ні, тіла не найдено.

— Ах, то може він ще жив.

— Тяжко, коханий сусіде! Я й сам так думав зразу. Але далі, розваживши його характер і все... все... я втратив надію! Ні, не бачити вже мені його, не бачити!...

Аж тепер, коли Герман улекшив своє серце тим оповіданням, з його очей потекли сльози. Він хоч і знав, що його син був зопсутий і на-пів безумний, все таки знав також, що се його єдиний син, наслідник його маєтку. А ще саме нинішнього дня Лєон вколисав був його серце такими солодкими надіями. Він починав уже думати, що хоч і сам Ґотліб не поправиться, то може гарна, розумна жінка, Фанні, зуміє бодай здержувати його примхи, взвичаїти його поволі до спокійного, розумного життя. А тепер нараз усе пирсло, мов булька на воді. Дослідні ниточки вітцівської любови і сильні нитки самолюбства в його серці заболіли нараз — і він заплакав.

Лєон кинувся потішати його.

— Ах, коханий сусіде, не плачте ! — говорив він. — Я знаю напевно, що ваш Ґотліб живий, що ще будете мати з нього потіху. Лиш не дайтеся підточувати тузі. Твердости, відваги! Нам, людям сильним, капіталістам, стоячим на переді свого часу, треба все бути твердими і незрушними!

Герман хитав головою на ту бесіду.

— Що мені з того? — відказав він сумно. Пощо мені тепер сили, капіталу, коли нема кому ним користуватися. А я — за старий уже!...

3*