Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/40

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

36

— Ні, не тратьте надії, не тратьте надії! — вговорював Лєон. — Лиш швидко їдьте до Львова, — я вам ручу, що вам удасться його відшукати.

— О, коб то Бог дав, коб то Бог дав! — скрикнув Герман. — Правда ваша, — поїду, мушу віднайти його, живого чи вмерлого!

— Ні, не вмерлого, а живого, — підхопив Лєон. — І вже не лишайте його там, у того якогось купця, а привозіть сюди, всім нам на втіху, на радість! Так, коханий сусіде, так!...

В тій хвилі отворилися двері зі спальні і до покою війшла Рифка, ще заплакана і вся червона, мов грань, її товсте, широке лице спалахнуло гнівом, коли побачила Лєона. І Лєон собіж почувся якось не в своїй тарілці, коли побачив Германиху, високу, товсту і грізну, як жива кара божа. Але криючи своє замішання, він в пересадній чемности підбіг до неї, вклонився, протягнув лице для вираження смутку і вже отворив уста, щоби заговорити, коли Германиха, згірдно оглянувши його від стіп до голови, коротко але голосно спитала:

— А ти чого тут хочеш, заволоко?

Лєон став ні в дві ні в три на таке привитання. Далі на його лиці появилася холодна, силувана усмішка, і ще раз кланяючись, він зачав:

— Справді, ласкава пані, дуже мені жаль, що я в таку невластиву пору — —

— Але я питаю, чого тут потребуєш? — крикнула Рифка і глянула на нього з таким гнівом і погордою, що Лєонови аж страшно зробилося, і він мимоволі мотнувся в зад.

— Алеж перепрошую, — сказав він, ще не тратячи відваги, — ми тут от з вашим мужом, а моїм дорогим товаришем укладали пляни, — ах, які хороші пляни, про нашу будущину, — і я вірю твердо, що Бог нам допоможе діждати ще їх здійснення!