— Вам? Бог допоможе? Людоїди якісь, дводушники! — воркотіла Рифка, а далі, немов біснувата, підоймила затиснуті кулаки в гору і кинулася на перепудженого Лєона.
— Не підеш ти мені з дому, душогубе! — кричала вона. — Ти ще смієш роздирати моє серце, говорити мені свої дурниці, коли мій син через вас і ваші прокляті гроші зі світа пропав!… Геть мені з хати! Геть! а як ще раз поважишся тут вказатися, то видру тобі ті безстидні, гадючі очі! Розумієш?…
Лєон зблід, скулився під градом тих слів і, не зводячи очей з грізної прояви, в задузь ступав ід дверям.
— Алеж жінко, Рифко, — вмішався Герман, — що тобі сталося? За що ображуєш нашого доброго сусіда? А чень воно ще все не так, чень наш Ґотліб жиє і все те, про що ми говорили, може сповнитися?
Герман надіявся тим потішити Рифку; показалося, що тільки дужче розлютив її на бідного Лєона.
— А хоч би й так було, — крикнула вона, — то я волю десять раз побачити його мертвим, ніж бачити отсього поганина своїм сватом! Ні, ніколи, доки я жию, — ніколи того не буде!
Оба мужчини стали хвилю, мов задеревілі, не знаючи, що сталося Рифці і відки взялася у неї така скажена злість на Лєона. А коли Рифка не переставала кричати, кидатися і прогонювати Лєона з свого дому, той — скулившися і натиснувши циліндер на голову, вилетів з негостинних покоїв на подвіря, на вулицю, і не обзираючись, дрожачи весь з несподіваного зрушення, пішов до міста.
— Боже, та жінка справді здуріла! — воркотів він. І вона мала бути свекрухою моєї Фанні? Таже вона, гадина сороката, заїла би її за один день! Щастя моє, що так сталося, що того… їх сина десь вирвало! Тьфу, — не хочу мати з ними ніякого діла!…
