Так Лєон воркотів і спльовував дорогою. Йому аж тепер стало розумно, чому инші богачі уникають Германа, не радо бувають в його домі і, крім торгових та грошевих, не мають з ним ніяких зносин. Але все таки прикро було Лєонови, що так сталося; жаль йому було тих блискучих надій і плянів, котрими недавно й сам упивався. Та тількиж голова його плідна була на такі пляни, а коли розпався один, він не довго жалував за ним, але швидко хапався другого. І тепер він живо покинув недавні мрії і старався вжитися в ту думку, що „працювати“ йому на далі не у спілці з Германом, але самому без Германа, або й проти Германа. Проти! а! — думав він, — до того певно незадовго всилує мене й сам Герман, буде тепер старатися ще більше шкодити мені.
Лєон і сам не знав, для чого се видалося йому конечним, щоби Герман тепер мусів ворогувати з ним. Він і сам перед собою не був би отверто признався до того, що перекидає на Германа свою думку, що в його серці закипає якась дика неприязнь до Германа за образу дізнану в його домі, за повалення його блискучих плянів. Лєон і сам собі не признавався, що се він іменно рад був би тепер шкодити Германови, показати йому свою силу, „навчити його розуму“. Він не входив в причини, але вдумувався тільки в саму боротьбу, старався наперед представити собі її тисячні случайности, підходи, неудачі, щоби завчасу проти них забезпечитися, щоби Германови впоперек дороги навести як мога більше завад і некорисних обставин. І в міру того, як хід його ставав повільнійший, він чим раз глибше затоплювався в свої думки, чим раз тяжчі невдачі і втрати наводив на Германа, упокорював того товстенького, спокійного, мов муром обведеного богача, наводив на нього трівогу, аж вкінці — перед самим входом до дому — повалив його зовсім і враз з його скаженою жінкою вигнав з посліднього закутка, з дому на бориславськім тракті.
