вибухи і перестали бувати. Рифка осталася сама, мучилася і билася, мов звір лісовий, запертий у клітку, і ніяк не розуміла, що се їй такого сталося. Її нерозвита думка не могла ані дійти до причини того стану, ані найти з нього вихід, найти яку небудь діяльність, яке небудь заняття для своєї здорової, крепкої натури, що лишена без усякого діла, без усякого живійшого інтересу для життя, сама в собі зїдалась і попеліла, вибухала хіба надмірним, безумним гнівом за леда дрібною причиною. В міру того, як Рифка відвикала від праці, праця ставалася їй чим-раз ненависнійшою і тяжчою; вона не могла присилувати себе, щоби прочитати хоч одну книжку, хоч перед кількома літами тітка навчила була її трохи читати. Нуда застелювала все перед її очима сірою, непринадною опоною, і вона ставалася чим-раз самотнійша в світі, опадала чим раз глибше на дно тої пропасти, яку круг неї і під нею викопало богацтво її чоловіка, і котрої ані вона, ані її чоловік не вміли заповнити ні сердечною любовю, ні розумною духовою працею.
От в такій то порі вродився Рифці син — Ґотліб. Лікарі зразу не обіцювали йому життя. Дитина була хоровита, раз-нараз кричала та плакала, а слуги в кухні пошіптували собі, що се якесь „відмінчя“. Але Ґотліб не вмер, хоч і не ставався здоровійшим. За те матері його хоч на якийсь час світ розяснився. Вона цілими днями бігала, кричала, суятилася коло дитини, і почувалася нараз здоровійшою, менше дразливою. Нуда пропала. І рівнобіжно з тим своїм виздоровленням, вона тим сильнійше полюбила свого сина, чим той був слабший і докучливійший. Недіспані ночі, ненастанна грижа та захід коло нього, все це робило їй Ґотліба дорожчим, милійшим. З часом хлопчина трохи ніби одерз, одужав, але зразу вже видно було, що його духові спосібности будуть далеко не блискучі. Він ледви в другім році ймився ходити, а ще в третім році життя лепотів, як шестимісячна дитина. За те на радість матері почав їсти
