добре, немов через три перші роки дуже проголоднівся. Животик у нього все був повний і надутий, як бубон, а скоро тільки трохи зголоднів, зараз почав верещати на всю хату. Але чим більше підростав Ґотліб, тим поганші робилися його норови. Він кождому мусів докучити, все псував, що далося зіпсувати, і ходив по покоях, мов яка помана, визираючи тільки, де міг би чого причепитися. Мати любила його без памяти, тряслася над ним і у всім волила його волю. Її нерозвинута голова та довго придавлене чуття не могли вказати їй другої дороги для проявлення материнської любови; вона ніколи й не подумала про розумне виховання дитини, не дбала ні про що крім того, щоби сповнити кожде її бажання. Слуги боялися малого Ґотліба, як огню, бо він любив ні з сього ні з того причепитися і або роздерти одежину, похляпати, вдрапнути, вкусити, або коли сього не міг зробити, починав кричати що сили, на крик прибігала мама і бідна людина малася тоді ще гірше. Сварка і штовханці, то була ще найменша кара — а то лупалося, що служницю негайно проганяли зі служби. Герман знов не любив сина, вже хоч би тому, що і в ті рідкі дні, коли бував дома, через нього не мав ніколи спокою. Малий Ґотліб зразу боявся батька, але коли кілька разів мати за нього завзято стялася з вітцем і отець уступив, хлопець своїм дитячим нюхом прочув, що й тут йому воля, бо мати оборонить, і почав виступати проти вітця чим-раз смілійше. Се лютило Германа, але що жінка у всім потакувала синови і готова була дати собі й око виймити за нього, то він не міг на те ніщо порадити, і се ще підносило його неохоту і до жінки і до сина. Розлад в родині ще збільшився, коли прийшлося дати Ґотліба до школи. Розуміється, що кілька днів перед записом Рифка плакала над своїм сином, немов то його поведуть до різниці; вона розмовляла з ним, немов прощаючись на віки, розповідала йому, які то там острі люде ті професори і наперед уже грозила їм, коли котрий поважиться ткнути
