жиєш, ти здоров, а я вже мало не вмерла! Синочку мій! Коханий мій, — ти живий, живий!…
Викрикам не було кінця. Рифка потягла вуглярчука на софу і не випускала з обнять, поки він сам не вирвався. Поперед всього, чуючи кроки надходячої служниці, він замкнув двері, і обертаючися до матері, сказав:
— Накажи тій проклятій малпі, нехай собі йде до чорта, бо їй розібю її пустий череп, як мені зараз відси не вступиться.
Рифка, послушна синови, наказала крізь замкнені двері служниці, щоб ішла до кухні і не виходила, аж її закличе, а опісля почала знов обнимати і пестити сина, не зводячи й на хвилю очей з його надутого, замурзаного лиця.
— Мій синочку, — почала вона, — що се з тобою? Що ти зробив?
І вона почала обзирати його з виразом безконечного жалю, немов ся вбога одіж була смертельною раною на його тілі.
— Ага, а ви думали, що я так і до смерти буду терпіти у того проклятого купця! — крикнув Ґотліб, тупаючи зі злости ногами і вириваючися з обнять матері. — Ви гадали, що я не посмію мати свою волю! Га!
— Алеж, золото моє, хто так гадав! — скрикнула Рифка. — То хіба той нелюд, твій отець так гадав!
— А ти ні?
— Я? Господи! Синочку, я крови своєї не жалувала би для тебе. Кільки я наговорилася йому…
— А він куди поїхав? — перервав їй Ґотліб.
— Та до Львова, шукати за тобою.
— А, так, — сказав Ґотліб з усміхом вдоволення, — то нехай же собі шукає!
— Але як же ти прибув сюди, любчику?
— Як? Не видиш? З вуглярами, що вертали зі Львова.
