Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/54

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

50

— Дай мені грошей, — я собі потрафлю сам жити на свою руку, — сказав Ґотліб, пе зважаючи на її чуття.

— Але деж ти підеш?

— Тобі нічого до того. Я знаю, що ти зараз сказала би йому, скоро приїде, а він казав би мене жандармами привести.

— Алеж Богом клену ся, що не скажу!

— Ну, то й я тобі не скажу. На що маєш знати. Давай гроші!

Рифка встала і отворила бюрко, але грошей у неї не було ніколи богато. В бюрку найшла тільки 50 ринських і подала їх мовчки Ґотлібови.

— Та що тото! — сказав він, обертаючи в руках банкнот. — Жебракові! якому давш, чи що?

— Більше не маю, синочку, — подивися сам. Він зазирнув до бюрка, перерив в нім усе, а не найшовши більше грошей, сказав: — Ну, нехай і так. За кілька днів вистарайся більше.

— То прийдеш? — спитала мати радісно.

— Буду видіти. Як його не буде, то прийду, а ні, то пришлю кого. Як покаже від мене знак, то дай йому гроші в запечатаній пачці. Але памятай собі — і тут Ґотліб грізно зніс перед нею кулаки — нікому про мене не кажи ані слова!

— Нікому?

— Нікому! І то тобі наказую! Ані йому, ані слугам, нікому! Нехай ніхто в Дрогобичі не знає про мене. Хочу, щоби мені ніхто не докучав. А як скажеш кому, то памятай собі!

— Алеж синочку, — тебе тут виділа служниця.

— Та малпа? Скажи, що післанець від кого, або що! Кажи, що хочеш, лиш про мене ані слова. А як би він дізнався, що я живий і тут приходжу, або як би хто слідив мене або що, то памятай собі, такого вам нароблю лиха, що і не спамятаєтеся. Хочу жити собі на свою руку, тай годі!