— Дай мені грошей, — я собі потрафлю сам жити на свою руку, — сказав Ґотліб, не зважаючи на її чуття.
— Але деж ти підеш?
— Тобі нічого до того. Я знаю, що ти зараз сказала би йому, скоро приїде, а він казав би мене жандармами привести.
— Алеж Богом кленуся, що не скажу!
— Ну, то й я тобі не скажу. На що маєш знати. Давай гроші!
Рифка встала і отворила бюрко, але грошей у неї не було ніколи богато. В бюрку найшла тільки 50 ринських і подала їх мовчки Ґотлібови.
— Та що тото! — сказав він, обертаючи в руках банкнот. — Жебракови якому даєш, чи що?
— Більше не маю, синочку, — подивися сам.
Він зазирнув до бюрка, перерив в нім усе, а не найшовши більше грошей, сказав: — Ну, нехай і так. За кілька днів вистарайся більше.
— То прийдеш? — спитала мати радісно.
— Буду видіти. Як його не буде, то прийду, а ні, то пришлю кого. Як покаже від мене знак, то дай йому гроші в запечатаній пачці. Але памятай собі — і тут Ґотліб грізно зніс перед нею кулаки — нікому про мене не кажи ані слова!
— Нікому?
— Нікому! І то тобі наказую! Ані йому, ані слугам, нікому! Нехай ніхто в Дрогобичі не знає про мене. Хочу, щоби мені ніхто не докучав. А як скажеш кому, то памятай собі!
— Алеж синочку, — тебе тут виділа служниця.
— Та малпа? Скажи, що післанець від кого, або що! Кажи, що хочеш, лиш про мене ані слова. А як би він дізнався, що я живий і тут приходжу, або як би хто слідив мене або що, то памятай собі, такого вам нароблю лиха, що і не спамятаєтеся. Хочу жити собі на свою руку, тай годі!
