Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/7

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


I.

Сонце досягало вже полудня. Годинник на ратушевій вежі вибив швидко й плачливо одинацяту годину. Від громадки веселих, гарно повбираних панів-обивателів дрогобицьких, що проходжувалися по „плянтах“ коло костела в тіні цвітучих каштанів, відділився пан будівничий, і, вимахуючи блискучою паличкою, перейшов через улицю до робітників, занятих при ново-розпочатій будові.

— Ну, щож, майстер, — крикнув він, не доходячи, готові ви вже раз?

— Все готово, прошу пана будівничого.

— Ну, то кажіть же вдарити „раст“!

— Добре, прошу пана! — відповів майстер і, обертаючися до помічника, що стояв побіч нього і докінчував обтісувати величезну фундаментову брилу попелівського піщаника, сказав: Ану, Бенедю, тумане якийсь! Не чуєш, що пан будівничий кажуть раст бити?… Живо!

Бенедьо Синиця кинув з рук оскарб і поспішив сповнити майстрів приказ. Перескакуючи через розкидане кругом каміння, задихавшись і посинівши з натуги, він біг, що було сили в його тонких мов скіпи ногах, ід високому парканови. На паркані завішена була на двох мотузках дошка, а побіч неї на таких же мотузках висіли дві деревяні довбеньки, котрими бито о дошку. Се був прилад, котрим давалося знак, коли починати або кінчити роботу. Бенедьо, добігши до паркану, хопив довбеньки в обі руки і з усеї сили загримав ними о дошку.