Калать! калать! калать! — роздалося радісне, голосне гавкання „деревяної суки“… Так мулярі звали образово сей прилад. Калать! калать! калать! — гримотів Бенедьо без упину, всміхаючись до дошки, котру так немилосерно катував. А всі мулярі заняті кругом на широкій площі: хто тесанням каміння на фундаменти, хто гашенням вапна в двох глибоких, чотирогранних вапнярках, усі копатільники, що копали ями під подвалини, теслі, що в заді мов жовни цюкали, обтісуючи здоровенні ялиці та дубове делиння, трачі, що різали тертиці ручними пилами, цеглярі, що складали в стоси свіжо привезену цеглу, — весь той ріжнородний робучий люд, що снувався мов мурашки по площі, двигаючи, цюкаючи, хитаючись, стогнучи, потираючи руки, жартуючи та регочучись, — усі зупинилися і перестали робити, мов величезна, стораменна машина, котру одно подавлення крючка нараз спинить в її скаженім ході.
Калать! калать! калать! — не переставав завзято гукати Бенедьо, хоч усі вже давно почули гавкання деревяної суки. Мулярі, що стояли схилені над камінними брилами та з розмахом ценькали о твердий піщаник, аж час від часу іскри пирскали з під оскарба, тепер — покинувши свої прилади — випростовували крижі і роздоймали широко руки, щоби захопити як найбільше повітря в груди. Деякі, котрим вигіднійше було клячіти або чяпіти при роботі, звільна піддвигалися на рівні ноги. У вапнярках шипіло та булькотіло вапно, немов лютилося, що його наперед спражено в огні, а тепер назад вкинено в воду. Трачі таки лишили пилу в недорізанім брусі; вона повисла, спершися горішньою ручкою о делину, а вітер хитав нею на боки. Копатільники повстромлювали рискалі в мягку глину, а самі повискакували на верх з глибоких ровів, вибраних під підвалини. Між тим Бенедьо вже перестав гримати, а весь робучий люд, з обтрясинами цегли та глини, з трачинням та оприсками каміння на одежі, руках і лицях,
