почав збиратися на фронтовий угол нового будинку, де був головний майстер і пан будівничий.
— А як, прошу пана, спустимо сей камінь на місце? — спитав будівничого майстер, опершися грубою, крепкою рукою на обтесану підвалину, котра, хоч лежала плоским боком на невеликих деревяних валах, все таки сягала майстрови трохи не по пояс.
— Як спустимо? — повторив протяглим голосом будівничий, зирнувши крізь монокль на камінь. — Ну, проста річ, на друках.
— А може воно трохи небезпечно, прошу пана? — закинув майстер.
— Небезпечно? А то для кого?…
— Ну, та певно, що не для каменя, а для людей, — відповів усміхаючися майстер.
— Е-е-е! Що тото! Небезпечно!… Не бійтеся, ніщо нікому не станеться! Спустимо!…
І пан будівничий поважно наморщив чоло та стягнув уста в три складки, немов то він уже наперед силується і натужується, спускаючи камінь на призначене для нього місце. — Спустимо безпечно! — повторив ще раз і то з такою певністю, немов переконався, що його сили вистачать на таке діло. Однако майстер-недовірок похитав головою, але не сказав нічого.
Тимчасом і инші обивателі, що досі громадками проходжувалися по „плянтах“ довкола костела, на голос деревяної суки почали звільна стягатися теж ід новій будові, а поперед всіх сам власник нової будови, Лєон Гаммершляґ, високий і статний Жид з кругло підстриженою бородою, прямим носом і червоними мов малини устами. Він був нині дуже веселий, говіркий і дотепний, сипав жартами і забавляв видно ціле товариство, бо всі громадилися і тиснулися круг нього. Далі в другій громадці прийшов і Герман Ґольдкремер, найповажнійший, т. є. найбогатший з усіх присутних обивателів. Він був більше
