здержаний, тихий, а навіть трохи чогось маркітний, хоч і старався не показувати того. Далі йшли ще инші підприємці, богачі дрогобицькі і бориславські, деякі урядники та один околичний дідич, великий приятель Гаммершляґа, певно тому, бо весь його маєток був в Гаммершляґовій кишені.
Ціле те товариство, в модних чорних сурдутах, в пальтотах з дорогих матерій, в блискучих чорних циліндрах, в рукавичках, з паличками в руках і перстенями на пальцях дивно відбивало від сірої маси робітників, пестріючої хіба червоною краскою цегли або білою краскою вапна. Тільки веселий гамір одних і других мішався до купи.
Ціла площа на розі вулиць Панської і Зеленої була заповнена людьми, деревом, камінням, цеглою, ґонтєм, купами глини і подабала на велику руїну. Тільки одна дощана буда, трохи понизче в невирубанім саду, мала вид живий і принадний. Вона була прикрашена зеленою ялиною від входу, в середині обвішана диванами, в ній і довкола неї крутилися прислужники з криком та прокляттями… Приготовляли перекуску, котрою Гаммершляґ хотів пошанувати закладини нового дому. І ще один незвичайний гість з великим подивом придивлявся цілому тому натовпови людей і предметів. Се була невелика особа, — а прецінь усі на неї ззиралися цікаво і якось дивно.
— Ти, Бенедю, — спитав якийсь замазаний глиною робітник, — а то на яку памятку того щигля сюди вивісили?
— А, щось то вже вони з ним гадають робити, — відповів Бенедьо.
Всі робітники перешіптувалися між собою і позирали на щигля, що скакав в дротяній клітці, завішеній на друкови над самою ямою, але ніхто не знав, на що він. Навіть майстер не знав, хоч надавав собі премудрий вид і на запитання робітників відповідав: — А як же, все хотів би ти знати! Постарієшся, як усе пізнаєш!
