— А як же ви, — спитав враз Бенедьо ріпників, — не трібували деякого способу, щоби ратуватися?
— А який же може бути спосіб? — відповів ріпник простодушно. — Тут способу нема ніякого.
Бенедьо понурив голову. Те само, до чого він додумався, ріпник висказав так рішучо, з найбільшою певністю. Значить, воно так і мусить бути, так Бог дав. А може спосіб є, тільки що вони або сліпі та не видять, або тільки ліниві, не шукають, а то найшли би і побачилиб?
— Ну, а трібували ви робити складки між собою, щоби одні других ратувати в біді, в слабости? — спитав Бенедьо.
Ріпники розреготалися. Ну, кільки там тих складок треба би, щоби поратувати всіх бідуючих! Адже й так кождий там бідує.
— Ну, але один більше бідує, другий менше. Всеж таки можна би заратувати більше бідуючого, хорого, безробітного. От так, як у нас мулярів в місті.
— Е, що, у вас инша річ, а тут инша. Тут нарід — збиранина зі світа!
— А у нас хіба ні?
— Е, а все таки, що у вас можна вдати, того у нас ніхто на світі не вдасть.
Ріпники не знали своєї сили і не вірили в неї.
Бенедьо знов утих і почав роздумувати над їх словами. — Е, ні, заключив він, — видко вже з того, що мусить бути якийсь спосіб на ту нужду, тільки вони одні сліпі та не найдуть, а другі ліниві та не шукають того способу!
Між тим наші пішоходи лишили на ліво тустанівську дорогу, по котрій ішли досі і звернули на півперечну стежку, що вела через річку і горбок до Борислава. Перебривши річку і зійшовши поміж густим гложям та ліщиною на її крутий, високий беріг, вони вже й стали на вершку горбка. Неподалік перед ними лежав Борислав, мов на тарелі. Невисокі під ґонтям доми білілися до сонця,
