Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/70

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— А як же ви, — спитав враз Бенедьо ріпників, — не трібували деякого способу, щоби ратуватися?

— А який же може бути спосіб? — відповів ріпник простодушно. — Тут способу нема ніякого.

Бенедьо понурив голову. Те само, до чого він додумався, ріпник висказав так рішучо, з найбільшою певністю. Значить, воно так і мусить бути, так Бог дав. А може спосіб є, тільки що вони або сліпі та не видять, або тільки ліниві, не шукають, а то найшли би і побачилиб?

— Ну, а трібували ви робити складки між собою, щоби одні других ратувати в біді, в слабости? — спитав Бенедьо.

Ріпники розреготалися. Ну, кільки там тих складок треба би, щоби поратувати всіх бідуючих! Адже й так кождий там бідує.

— Ну, але один більше бідує, другий менше. Всеж таки можна би заратувати більше бідуючого, хорого, безробітного. От так, як у нас мулярів в місті.

— Е, що, у вас инша річ, а тут инша. Тут нарід — збиранина зі світа!

— А у нас хіба ні?

— Е, а все таки, що у вас можна вдати, того у нас ніхто на світі не вдасть.

Ріпники не знали своєї сили і не вірили в неї.

Бенедьо знов утих і почав роздумувати над їх словами. — Е, ні, заключив він, — видко вже з того, що мусить бути якийсь спосіб на ту нужду, тільки вони одні сліпі та не найдуть, а другі ліниві та не шукають того способу!

Між тим наші пішоходи лишили на ліво тустанівську дорогу, по котрій ішли досі і звернули на півперечну стежку, що вела через річку і горбок до Борислава. Перебривши річку і зійшовши поміж густим гложям та ліщиною на її крутий, високий беріг, вони вже й стали на вершку горбка. Неподалік перед ними лежав Борислав, мов на тарелі. Невисокі під ґонтям доми білілися до сонця,