— Не перепрошуйте, — волите бути чемнійші та не ображати, ніж опісля перепрошувати. Я простий чоловік, бідний робітник, — але чиж тому вже леда хто має мені всяку дурницю в очі тикати? А може ви на то дуфаєте, що ви міцні, а я слабий, то вже можете мене безпечно ображати? — Ну, то пустіть мене геть, не хочу слухати вашої бесіди! — І він знов обернувся до дверей.
— Ну, ну, ну, — говорив Матій, — ті люде ще готові направду посваритися, не знаючи й самі, за що! Алеж постій, чоловіче божий, — гніваєшся, а не знаєш, за що!
— Як то не знаю! Не бійтеся, я вже не такий дурень, — офукнувся Бенедьо.
— Так, що не знаєш. Ти вважаєш за образу слова того чоловіка, а тимчасом він говорив се тільки на те, щоби тебе витрібувати.
— Витрібувати? в чім?
— Яке в тебе серце, яка гадка? Розумієш тепер?
— А на щож йому то знати?
— То вже побачиш пізнійше. А тепер роздягнися та сідай на своє місце. А фукатися не треба, небоже. За день нас усіх не стало би, як би ми хотіли так на всяку біду фукатися, яка нам долягає. А моя гадка така: меншу біду перетерпи, щоби більшої встерегтися. Коли бо то у нас звичайно на виворіть робиться: як мала біда, то чоловік бурчить, а як велика, то мовчить.
Бенедьо все ще стояв серед хати в петеці і з мішком на плечах та роззирався по присутних. Матій між тим засвітив каганець з жовтого бориславського воску і в його світлі лиця зібраних ріпників видавалися жовтими та понурими, мов лиця трупів. І другий раз старий Матій відобрав від Бенедя мішок і зняв з плечей петек, а взявши його за плече, попровадив до велита, що все сидів понурий і грізний, під вікном.
— Ну, перепросіться раз на завсігди, — сказав Матій. — Я все гадаю, що будемо мати з того чоловіка нового товариша.
