— Ну, а щож ви — говорив далі велит до Бенедя, — як тут будете майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робітників, як другі, будете ссати з них що моги і виганяти з роботи за леда слово?… Розуміється, що так! Майстри всі однакові!
Бенедьови не стало терпцю. Він встав і, беручи свій петек до рук, обернувся до Матія:
— Коли ви приймали мене в свою хату на мешкання — сказав він тремтячим голосом, — то ви казали мені, щоби я був добрий, то буду вашим сином. Ну, але скажіть же самі, як тут бути добрим, коли ось якісь люде входять до хати і ні з сього — ні з того причіпляються до мене і ганьблять, не знати за що й за яке? Як ви мене на таке тут брали, то ліпше було й не приймати, — був би я досі найшов спокійнійшу хату! А тепер прийдеться йти під ніч. Ну, але принаймні буду знати, що за люде — бориславські робітники!… Бувайте здорові!…
З тими словами він надяг петек і, беручи на плечі свій вузлик, звернувся до дверей. Всі мовчали, тільки Матій моргнув до велита під вікном. Між тим другий велит сидів мов скала під дверми, заперши собою вихід і хоч Бенедьо різко сказав до нього: „пустіть!“ — він ані рушився, немов і не чув нічого, тільки поволі пикав люльку.
— Алеж, Господи Боже, — скрикнув нараз зі смішною запопадливістю Матій, — стій, чоловіче добрий, куди втічеш? Не знаєш, бачу, жартів! Постій, побачиш, до чого воно йде!
— Що я маю стояти! — відповів гнівно Бенедьо. — Може скажете мені ще довше слухати від отсього чоловіка такої ганьби, як досі? І не знаю, відки він то чув, що я когось кривджу та збиткую?…
— То ви вважаєте мої слова для себе ганьбою? - спитав на пів лагідно, а на пів строго велит.
— Розуміється.
— Ну, то перепрошую вас.
