Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/78

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

74

Мовчанка стояла в хаті. Бенедьо сидів в куті на своїм петеку і дивувався дивним дивом, що се все має значити, чого зійшлися ті люде і чого хочуть від нього. Дивно йому було, що Матій попросту виправдується перед ними, хоч сам каже, що се його хата. Але найдивнійше було йому з того грубоголосого велита, котрий поводився тут, мов який старший, мов господар, прикликував до себе то одного, то другого і шептав їм щось до вуха, сам не рушаючися з місця. Далі він звернувся до Бенедя і почав випитувати його строгим голосом, немов суддя при переслуханню, між тим коли всі присутні звернули на нього очі.

— Ви що, мулярський челядник?

— Ні, помічник, а при тій фабриці, не знаю за яку ласку маю бути майстром.

Велит покрутив головою.

— Гм, майстром? А за яку то ласку? Певно вмієте добре доповідати Жидови на своїх товаришів?

Бенедьо спалахнув увесь, немов огнем. Він хвилю вагувався, чи відповідати велитови на його питання, чи плюнути йому в очі, забратися і йти геть із сеї хати та з між тих дивних людей. Далі надумався.

— Плетете дурниці, — сказав з підтиком. — Може то вашого батька син і вміє дещо кому доповідати, а у нас то не водиться. А жидівська ласка впала на мене непрошена, відай за те, що при його закладинах мене трохи не забила підойма, як ми спускали в яму угольний камінь.

— Ага, — буркнув протягло велит і його голос почав трохи мякнути.

— Побратиме Деркачу, — звернувся він нараз до невеличкого, рухливого чоловічка, а памятай, щоби ти не забув і ось то закарбувати на того Лєона, що він каже!

— Розуміється, що не забуду. Хоч то ніби то сталося в Дрогобичі, а ми маємо тільки до Борислава, але то ніщо не шкодить. Жидови й без того лекше не буде.