— Так? — відповів велит, — протягаючи голос, — ну, то про мене. А чия то буде нафтарня? — додав він, звертаючися до Бенедя.
— Лєона Гаммершляґа, — знаєте, того віденського Жида, що щось два роки тому прибув сюди.
— Ага, того! О, той у нас закарбований віддавна. Правда, побратиме Деркачу?
Рухливий чоловічок в тій хвилі найшовся коло велита, дрібцюючи довкола нього.
— Правда, правда, — закарбований міцно, — він засміявся — але ніщо не пошкодить, як буде мати й більше карбів!
— Певно, що не пошкодить, — потвердив велит. Ну, але як же, побратиме Матію, — можемо ми нині тут балакати своє; чи може, як маєш нового жильця, то нас наженеш із хати шукати нового місця?
Велит грізно глянув на Матія і, очевидячки, ся бесіда мала бути доганою. Матій почув се і змішався трохи, а далі сказав, устаючи зі стільця і виймаючи люльку з рота:
— Але Господи борони, щоби я вас виганяв! Мої побратими любі, — рад я пристав до вас, то вже й не попущуся вас, о те не бійтеся. І моя хата завсігди для вас отвором. А про нового жильця… правда, я зле зробив, приймаючи його, а не зарадившись уперед з вами, — алеж бо видите, приходить чоловік змучений, слабий, — Жиди його не хотять приймити, — а з лиця йому видко — знаєте, я на те старий практик — що людина добра, — ну, що я мав робити?… Зрештою, як гадаєте? Не можна йому бути з нами, то я його відправлю. Але мені здається, що він був би і для нас добрий… Каже, що горівки не пє, — значить, одно добре. Ну, а по друге, — робити буде при новій фабриці, то і відтам зможе нам що часом сказати…
— Горівки, кажеш, не пє? — питав велит.
— Я сам то чув від нього, — а в тім ось він тут, питай його сам.
