тло, яке від заходячого вже сонця лилося вікном у хатину. Другий намістився на невеличкім зидлику коло дверей і, не кажучи ні до кого й слова, почав спокійно накладати люльку, немов там, на тім зидличку і коло того порога, було його предковічне місце.
Крім тих двох велитів найбільше звернув на себе Бенедьову увагу немолодий уже, низенький і, очевидячки, дуже говірливий та рухливий чоловічок. Відколи війшов до хати, він не переставав шниряти з кута до кута, то ніби чогось шукаючи, то ніби добираючи собі місця до сидження. Він кілька разів обіздрів Бенедя, переглипувався з Матієм, котрий з усміхом слідив за його рухами, а навіть шепнув щось до вуха одному з велитів, тому, що сидів на зидлику під дверми. Велит тільки головою махнув, а потім встав, відоткав деревяну затканицю від печі і встромив свою люльку в попіл, щоби запеклася. Рухливий чоловічок за той час знов уже обшниряв усі кути, то потираючи собі настобурчену мов щітка чуприну, то поправляючи на собі ремінь, то вкінці таки розмахуючи руками…
Крім тих трьох людей було в хаті ще зо три. Бенедьо розглядів на лаві в пів-тіні одного старого діда з довгою сивою бородою, але з здоровим лицем і кремізним виглядом, мов у молодого. Побіч нього сидів молодий парубок, круглолицій і румяний, мов дівочка, тільки що сумний і понурий, мов засуджений на смерть. Далі в куті, зовсім в тіні, сиділи ще якісь люде, котрих лиць не міг розглянути Бенедьо. Війшло ще кількох ріпників до хати, — счинився гамір.
— А се що, — возний на здекуції у вас? — промовив грубим мов труба голосом до Матія один з велитів, той, що сидів під вікном.
— Ні, Богу дякувати, — відповів Матій, — се, бачу, чесний чоловік, робітник, мулярський майстер. Прийшов нині з Дрогобича до нової фабрики, — ось тут на зарінку будуть нову нафтарню ставити.
