Та молодиця була Півторачка, вдова по Івані Півтораку, погибшім в бориславській ямі, а той ріпник, то був старий Матій.
Бенедьо зняв з себе петек, постелив його на лавку під вікном і ляг спочивати. Він і справді був дуже втомлений; ноги під ним тряслися від довгого і надсильного ходу. А прецінь сон його не брався. Думка, мов непосидюча ластівка, шибала то до Дрогобича до старої матері, то до Борислава, де від тепер прийдеться йому жити. Йому пригадувалися оповідання ріпників, котрі він чув по дорозі; в його уяві вони перелітали не як слова, а як живі образи. Тут всіми забутий ріпник, хорий, безпомічний, конає сам на берлозі десь у якімсь скритім закамарку і дармо пищить їсти, дармо просить води, — нема кому подати!… Тут Жид витручує робітника з роботи, кривдить його при виплаті, обдурює і ганьбить; нема кому впімнутися за робітником, заратувати його в нужді. „Ніхто ні про що не дбає крім себе самого — думав Бенедьо — тай тому так усі бідують. Але як би всі взялися до купи… То що зробили би?“… Бенедьо не міг того знати. „Тай як їм взятися до купи?“… І сього Бенедьо не знав. „Господи Боже, — зітхнув він вкінці з звичайною у наших простих людей безрадністю, — наведи мене на яку добру думку!“…
В тій хвилі Бенедьове думкування мусіло перерватися. До хати війшло кількох людей ріпників і — привитавшися коротко з Матієм, посідали на лаві. Бенедьо встав і почав розглядати прибувших. Були тут передовсім два хлопи, котрі відразу мусіли кождого увагу звернути на себе. Високі, рослі та крепкі, мов два дуби, з широкими червоними, немов надутими лицями і невеликими сірими очима, — вони виглядали в тій маленькій хатині, мов два велити. А при́ тім з лиця, росту, волося, очей були вони так подібні до себе, що треба було добре приглянутися і прислухатися їм, щоби їх розпізнати. Один з них сидів на лаві під вікном, заступивши своїми широкими плечима все сві-
