Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/74

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

70

— Я вже ліпше знаю, що я хотів сказати, — відрізав старий. — Так буде, як я сказав, тай досить про те балакати.

Бенедьо з дива не виходив. Старий тимчасом знов сів на свій стільчик і, нахмурившись, почав накладати люльку.

— То можеб на згоду принести горівки? — заговорив Бенедьо.

Старий глянув на нього з підлібя.

— Ти мені, небоже, з тим зіллям не виїзди, ані з ним до хати не показуйся, бо геть вивержу вас обоє! — відрізав він гнівно.

— Вибачайте, — перепрошував Бенедьо, — я сам не пю, хоч би її й на очі не видів. Але я чув, що в Бориславі кождий мусить пити, хто при кипячці робить, то я й про теє...

— Правду казав, хто се казав, а тільки, як бачиш, при правді є й брехні капинка. То завсігди так буває. Ну, а тепер ти не пендич, тільки роздягнися та спочинь з дороги, коли ти слабий!

В тій хвилі молодиця встала.

— Ну, дай вам, Боже, щастя та заробок добрий, — сказала вона до Бенедя. — Бувайте здорові, пора мені йти. Вона вийшла; старий вийшов за нею, а за хвилю вернув.

— Служить в Тустановичах, то мусить бігти до роботи. Тай дитина мала... проворкотів він немов сам до себе і знов сів напихати свою черепаньку.

— Донька ваша ? — спитав Бенедьо.

— Ніби донька, але не рідна.

— Пасербиця ?

— Ні, небоже. Вона тутешня, а я не тутешній. Але то довга історія, — буде час, то й почуєш. А тепер спочивай!