Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/73

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

69

адже я цілісінький день на роботі — бо здалека таки не зможу лазити по вашім бориславськім болоті. Ну, а тут Жиди не хотять ніде приймити на довший час; а для мене то все ліпше було би жити у свого чоловіка, ніж у Жида. Тільки, як для вас...

В тій хвилі старий ріпник перервав йому бесіду. Він кинув нараз люльку на землю, схопився з стільчика, прискочив до Бенедя, одною рукою схопив йому з плечей мішок, а другою попхав його до лави.

— Але, чоловіче, бійся Бога, — кричав з комічним гнівом старий — не пендич нічого, тільки сідай! Стоїш тут коло порога, а в мене діти не поснуть. Сідай тут і нехай з тобою все добро сідає в нашій хаті! Чому було так відразу не сказати, — а то я тепер і сам о собі готов подумати, що я гірший від Жида!...

Бенедьо видивився на старого дивака, немов не розумів його бесіди, а далі запитав: — Ну, а що, то приймаєте мене до себе?

— Таже чуєш, що приймаю, сказав старий. Тільки розуміється, як будеш добрій. Як будеш злий, то таки завтра вижену.

— Га, чень ми вже якось погодимося, — сказав Бенедьо.

— Ну, як погодимося, то будеш моїм сином — хоч то мені з тими синами, правду кажучи, не ведеться!... (Молодиця знов обтерла очі).

— А по чомуж ви возьмете від мене?

— А є в тебе який рід?

— Мама є.

— Стара?

— Стара.

— Ну, то даш по „шусці“ на місяць.

Бенедьо знову видивився на старого.

— Ви певно хотіли сказати „на тиждень“.