— А тепер, побратими мої милі, — сказав Андрусь, — розповідайте за чергою, хто за сей тиждень зазнав, видів або чув яку кривду-неправду. Хто її зробив, кому і за що, — розповідайте все, як перед Богом, щоби, як наповниться міра наших кривдників, як прийде наш час і наш суд, кождому було відмірено по правді!
Хвилю тихо було після тої відозви, далі заговорив старий Стасюра.
— Прийде, кажеш, наш час і наш суд… Дай то Боже, хоч я, бачу, не діжду того дня. Ну, але бодай ви, молодші, діждете… То вже щоби відміряти кождому по правді і справедливости, — послухайте, що я чув і видів сього тижня. Йосько Берґман, наставник при тій кошарі, що я в ній роблю, знов сього тижня бив чотирьох робітників, а одному бойчукови-липярови вибив палицею два зуби. Тай за що? За те, що бідний бойчук, голодний та хоровитий, не міг двигнути відразу повного коша глини!
— Карбуй, Деркачу! — сказав Андрусь рівним і спокійним голосом, а тільки очі його заблистіли якимсь дивним огнем.
— Той бойчук — говорив далі Стасюра — дуже добра душа і я був би привів його до „господи“, тільки що десь видко заслаб, не був уже вчора на роботі.
— Приведи, — підхопив Андрусь. — Чим більше нас, тим більша наша сила, а ніщо так не вяже людей до купи, як спільна нужда і спільна кривда. А коли сила наша буде достаточна, то й суд наш буде близький, — чуєш, старий?…
Старий кивнув головою і говорив далі: — А Мотьо Крум, касієр, знов не доплатив робітникам з нашої кошари по пять шісток за сей тиждень і ще грозив кождому, що нажене з роботи, коли посміє впоминатися. Говорять, що купує яму на Мразниці і що йому не ставало 59 ринських, то мусів се при найблизчій виплаті здерти з робітників.
