Старий мовчав хвилю, поки Деркач винайшов палицю Мотя Крума і затяв на ній новий карб. Опісля говорив далі: — А от учора йду попри шинок Мошка Фінка. Слухаю, — що за крик? Аж то два Фінкові сини притисли до кута якогось чоловіка, вже підстаршого, тай так бють, так дюґають кулаками попід ребра, що чоловік вже лиш хрипить. Ледви якось його пустили, — не міг уже йти сам дорогою, а як харкнув — кров… Взяв я його, веду тай питаю, що за нещастя, за що так скатували?… „От біда моя, — відповів чоловік тай заплакав. „От я — каже — через тиждень трохи задовжився у того проклятого жидюги, гадав, що дістану гроші тай виплачу. А тут прийшла виплата, бац, касієр мене чи забув чи що, — не читає. Я стою, чекаю, — вже виплатив усім, а мене не кличе. Я йно що пустився йти до нього, спитати, що то таке, а він шасть і замкнув двері перед носом. Що я гримай, стукай, кричи — пропало. Ще й випали слуги тай мене в плечі, — що ти тут, піяку, бреверію робиш!… Пішов я. Здибаю опісля касієра на вулиці і до нього: чому ви мені не виплатили? А той визвірився на мене, а далі як не крикне: Ти, піяку якийсь, будеш мене на дорозі напастувати! Ти де був, як виплата була? Я тебе тут не знаю, — там допоминайся плати, де й другим платиться! Ну а нині каса заперта. Я зголоднів, — іду до Мошка зїсти дещо на борг, поки гроші дістану, а ті два медведі, Бог би їх побив, та до мене: Плати тай плати за те, що ти набрав! Що я прошу, проклинаюся, розповідаю, яка річ, — та де! Як мене приперли до кута, то адіть, трохи душу з тіла не вигнали!…
— Карбуй, Деркачу, карбуй! — сказав твердим, грізним голосом Басараб, вислухавши з затиснутими зубами сього оповідання. — Бутають чим раз дужче наші гнобителі, — знак, що кара вже висить над ними. Карбуй, побратиме, карбуй живо!…
— Так то, так, — говорив далі Стасюра, — розпуталися наші кривники, тай бутають, збиткуються над робочим
