Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/84

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

80

народом, бо що то, — добре їм діється! І чим довше гляди та слухай, тим більше біди та кривди народньої, тим більше у них богацтва та достатку. От тепер народу до Борислава пре видимо — невидимо, бо всюди по селах голод, посуха, слабість. А й тут хіба ліпше? День поза день видаю по закаулках слабих, голодних, незарібних людей, — лежать і стогнуть і ждуть хіба тільки божої ласки, бо людського змилування вже давно перестали ждати. Тай тепер, адіть, плату нам вменшили і з кождим тижнем уривають все більше, — годі вжити з неї ! Хліб чим раз дорожчий, а ще як сього року не зародить, то прийдеться нам усім тут гинути. Отсе кривда, котру всі ми терпимо, котра всіх нас гложе до кости, — а на кого її закарбувати, я й сам не знаю!...

Старий виговорив се живійшим, ніж звичайно, голосом, і з тремтячими від зворушення губами, а висказавши, поглянув по всіх і зупинив свій погляд на понурім лиці Андруся Басараба.

— Так, так, правда твоя, побратиме Стасюро, — закричали всі присутні, — се наша загальна кривда: бідність, безпомічність, голод!

— А на кого її закарбувати? - спитав вдруге старий. — Чи зносити її терпеливо, ту найбільшу, загальну кривду, а тільки карбувати ті дрібні, часткові, що складаються на ту велику?...

Андрусь Басараб глядів на Стасюру і на всіх инших побратимів зразу понуро і ніби рівнодушно, та вкінці на його лиці заясніло щось, немов скрита на дні в душі радість. Він встав з місця і випрямився, досягаючи головою аж до повали невеличкої хатини.

— Ні, не терпіти нам і тої загальної кривди, а хоч і терпіти, то не покірно, не тихо, мов та стрижена вівця. Всяка кривда мусить бути укарана, всяка неправда мусить пімститися, і то ще тут, на сім світі, бо що за суд буде на тім світі, сього ми не знаємо! І чи ти гадаєш, що — кар-