Він замовк, хлипаючи, мов мала дитина. По хвилі почав спокійнійшим уже голосом.
— Ви знаєте, який я круглий сирота на світі, в якій біді та нужді зійшли мої молоді літа, поки нещастя не загнало мене сюди до сього проклятого пекла. Але вся біда і нужда, всі нещастя нічим були для мене, поки була хоч одна людина, котра вміла мене потішити, розрадити, приголубити, котра віддалаб була своє життя за мене… котра любила мене!… І тої єдиної поратівлі позавидували мені вороги!… Послухайте, що зробили. Ви знаєте, вона для мене покинула свою хату, свою стару матір і прийшла сюди, до Борислава, щоби бути разом зі мною. Ми жили разом от уже півроку. Вона працювала при магазині того богача Ґольдкремера. На своє лихо сподобалася там всім тим псам, що її видали. А там їх є до вітра: касієр, молодий жидик Шмулько Блютіґель, надзорець також молодий жидок, далі ще якісь там капцани, Бог би їх поразив!… Почали вони до неї налазити, не давати їй спокою. Раз, другий вона відправила їх чемно, а далі коли Блютіґель застав її якось саму в присінку магазину і осмілений почав дуже вже до неї заскакувати, вона, не богато думавши, відвернула руку і так тарахнула жидка поміж вуха, що йому аж ротом і носом кров бризнула і сам, як тика, покотився між бочки. Що ми того вечера насміялися з влізливого жидка, коли вона розповіла цілу ту річ. Але ми завчасно сміялися. Жидок розлютувався і змовився з другими — пімститися на ній. Приходиться позавчора, виплата, — приходжу я вечером до дому, нема моєї Варки. Сів я під вікно, чекаю-виглядаю, а самому коло серця щось мов гадина лежить. Ба вже стемнілося, нема Варки. Закинув я петек на плечі, вийшов на вулицю, шукай Варки. Нема. Розпитую я робітниць, що разом з нею були при виплаті, кажуть, що лишили її там, що певно їй виплачували на послідку. Тьокнуло мене щось коло серця, біжу до канцелярії — позамикано, а у вікнах світиться. Калатаю — не докалатаюся,
