Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/86

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

82

рили голодом, держали в заперті, поки не вмер. Тіло було страшенно сухе, давно немите і сине, як боз. Позавчора ночувала якась жінка у другого сусіднього Жида. В ночі злягла. Грошей у неї не було і зараз на другий день Жид викинув її з дитиною з хати. Розповідав один ріпник, знайомий тої жінки, що ходила з дитиною до попа, щоб охрестив, але піп не хотів охрестити, поки не покаже батька дитини. Тоді жінка кинула дитину в яму, а сама пішла до громадського уряду, кричучи, щоб її зараз вішали, бо довше жити не хоче. Що з нею сталося, Матій не знав.

І далі пішли оповідання, одностайні своєю ваготою і оглушуючі своєю кричучою несправедливістю. І за кождим розказаним фактом оповідач зупинявся, ждучи, поки карбовий Деркач не закарбує на палиці, щоб „кождому віддано було повною мірою“. Декотрі побратими говорили з таким супокійним, рівнодушним, майже мертвим виразом лиця, що вже сам їх голос, сам вираз лиця був свого рода важким фактом, гідним закарбування на імя загально-суспільної кривди та гнету. Другі розпалювалися, говорячи, проклинали гнобителів і домагалися швидкої для них кари. Але найбільше зворушило всіх оповідання молодого парубка, Прийдеволі. Коли прийшла на нього черга — він був наймолодший, то й черга на нього прийшла на самім послідку — він вибухнув довго здержуваним плачем і, заламуючи сильні руки, виступив на серед хати.

— Перед Богом святим і перед вами, побратими мої, жалуюся на своє горе!... на свою страшну кривду!... Осиротили мене, на весь вік... відобрали посліднє і потоптали ногами, і то так собі, для забавки!... Ох, Боже, Боже, і ти глядиш на все те і ще можеш терпіти?... Але ні, ти терпи собі, я не можу, я не буду!... Побратими, товариші милі, радьте, що мені діяти, як мститися ! Все зроблю, на все відважуся, тільки не кажіть чекати, бійтеся Бога, не кажіть чекати!...