9
мо собі свого, з власного вибору. Такого, щоб за нами стояв, а не за паном! Злїзай! Віддай папери! Папери! Папери!
— Але-ж панове громадо, — ще раз правдав ся війт — я-ж не знаю, які ваші папери.
— А які маєш?
— Та якісь там пан сендзя передав менї два роки тому, ще як панщина була. Та я їм не придивляв ся. Дав менї в скринцї — досить важко в руки взяти, — зложив і замкнув при мнї, а ключ сховав у себе в шуфлядї. А скринку я взяв до себе і держу доси. А що се за папери, чи ваші чи панські, я того не знаю. А сендзя заборонив менї остро нїкому за них не говорити і нїкому їх не показувати.
— Наші вони, наші, наші! Небіщик сендзя все нам натякав на них, все нам говорив: — „Я маю такі папери, що вам колись дуже стануть у пригодї“. Віддай нам їх! Зараз віддай!
— Як же вам їх віддам, коли їх не від вас маю?
— Байка! То наші папери! Зараз давай! Зараз тут, на стіл клади! При всїй громадї!
— Але що менї пан сендзя скаже? — крутив ся війт.
— Який сендзя? Той, що тобі дав ті папери? Адже він уже небіщик! Тю, тю дурний!
— Та сей новий їх тобі не дав. Може й не знає за них. Що йому до них?
— Знає, я показував йому, як настав. Відімкнув скриньку, переглянув, дещо забрав із собою…
— Ах ти тумане! Загукали з усїх боків, — та на що-ж ти дав? От тобі й на! Певно забрав що для нас вартне! Небіщик сендзя був наш приятель, хоч остро судив на буки, а сей панський підлизень.
— Ну, і що, як узяв? Що, як узяв? Певно передав пану? — допитувались у війта ті, що стояли близше.
— Та нї, панове громадо! — запевняв війт і мов лоза хилив ся до долу. — Богом вам кляну ся, зараз же другого дня віддав, ще й запевняв, що всї. На, каже, почисли, чи стілько, скілько я взяв учора. Тямиш, кілько було? — Двадцять пять актів, — сказав я. — На-ж, маєш їх. Перечисли, чи котрого не бракує. І ретельно, анї одного не бракувало, всї були. І всї там лежать у скриньцї.
— Тумане! А ти дивив ся, чи то ті самі? — гукнув із під стїни Яць Коваль.
