38
— І в мене не орано. Через вітри.
— Ну, та вам зорють. Але менї бо не хочуть. Уся громада сприсягла ся. „Хиба під вояцькими канчуками будемо робити, а инакше анї руш!“ Ну, чи чував хто таке? Ну, та вже я їм зроблю те медоумеденіє, чи як то ви кажете? Післав по ляндсдраґонів і горівкою, напою, щоб добре-добре-добре били. Най мають, чого хотять.
— Сице подобаєт, — мовив о. Квінтілїян. — Хотящему будет і приложит ся. Вони то оправдують ся, що як би добровільно пішли на вашу роботу, то ще готова вернути ся панщина. Вже я повчав їх і толкував і патент відчитував і поясняв, що цїсарське слово невідкличне, — та що ти дурням зробиш! Не розуміють і не вірять.
— Не кажіть так, отче. Вони не дурні, хоч свого розуму не мають. Є між між ними такі вчителї, такі апостоли, що їх наводять на все лихо.
О. Квінтілїян випростував ся і протягнув лице. Очевидно панське підозрінє було вимірене на нього та на його собратів.
— Алеж пане дїдичу! — зачав він ремонструвати. Та дїдич зупинив його.
— Нї, нї, я не про вас і не про сьвященників, хоч є й між ними апостоли бунту та незгоди між хатою і двором. Є, того не заперечите. Але тут щось гірше показуєть ся. Між ними самими показують ся далеко гірші фанатики. Нїчого сьвятого, нїякої поваги — просто анархісти!
Пан Субота старав ся вимовити се слово так, щоб викликати як найбільший страх у свого слухача.
— Що ви мовите? — скрикнув о. Квінтілїян. — Анархісти? По наших селах?
— Не по инших, але в нашім, у Грушатичах. Адже ось тілько що я зайшов до коршми і мав там розмову з тим мудрагельом — як то його? — З тим довговязим Костем Думяком. Знаєте, аж мороз по мнї проходив, як я слухав, що той чоловік говорив! Таже за те шибеницї мало. Не треба нам панів, не треба нам дворів.
— Ну, та се й правда, — бовкнув о. Квінтілїян, — подумати глубше, то справдї, на що нам їх?
— А, то й ви тої самої співаєте? — скрикнув нан зриваючи ся на ноги. — Ну, добре, буду знати, де шукати вчителїв, що навчають хлопа на такі думки.
