39
У о. Квінтілїяна пішли мурашки поза спиною від сих дїдичевих слів. Він і собіж схопив ся з крісла, вхопив пана дїдича обома руками за плечі і втиснув його назад у фотель.
— Алеж пане дїдичу! Я жартую!
— З такими річами не можна жартувати! — сказав дїдич важко дишучи. — З огнем жартуєте. Адже хлоп як дитина. Скажете йому: не треба пана, то що йому значить піти і вирізати всїх панів? Як не треба, то най не заваджають! А ви подумайте: сьогоднї ви йому скажете: не треба панів, а завтра він сам собі скаже: не треба попів! І що тодї буде?
О. Квінтілїян усьміхнув ся якось на кутні зуби і сказав гірко-солодко:
— Ну, пане дїдичу, то так не можна… Вже хлоп не такий дурний, щоб не бачив ріжницї. Духовенство стоїть під охороною релїґії, а наш народ релїґійний, до глубини душі релїґійний.
— А в 1846 роцї не кричали: Ni pana ni popa?
— Е, то Мазури! Мазури, то дич. Анї крихти релїґійности не мають.
— Еге, еге, так ви й кажіть: Мазури! Русини між ними були. Як що лихе, то Русин пильний ученик. Нїяка релїґія не поможе. Тай зрештою, по правдї сказати, яку ви там релїґію подаєте?
— Як то яку? — крикнув панотець у почутю своєї гідности. — Хиба не товкмачу їм: не кради, не чужолож, чти отца своєго і матер свою?
— А про пана й байдуже!
— Про пана в заповідях нема, — мовив простодушно о. Квінтілїян, — але в проповідях то я часто згадую панів. Як прийдеть ся пригрозити їм, то все кажу: нашле на вас Господь панів сто раз лютїйших, як теперішнї, а по смерти разом з панами будете клекотїти в смолї безконечній.
— Е, вс—ти ся в таку релїґію, панотче, як ви нїчого лїпшого про панів не вмієте сказати. Та тож виразна намова до того, щоб панів уважати кровопійцями, грішниками та чортівським насїнєм.
— Та я про добрих панів не говорю, — оправдував ся о. Квінтілїян, — а про злих як же инакше буду говорити? А що до релїґії, то я просив-би вас не зневажати її, бо за се можете мати великий клопіт.
