52
ною. Пан Субота знов почав сердито ходити по покою, а потім зупинив ся перед капітаном, що нї в сих нї в тих сидїв як свідок сеї фамілїйної сцени і тілько над тим і думав, як вибрати ся з сего дому.
— Вибачайте, пане капітане, — мовив пан до нього, — що заставили вас слухати сеї прикрої розмови. Отак нам не щастить з нашими дїтьми! Син одинак уже був на унїверситетї і згинув у поєдинку. Дочка одна бідує за ґрафом, а друга — чуєте самі — наважила ся йти замуж за мужика, підданого… Ну, чи чув хто таке? Адже се такий скандал, що я й подумати ясно про нього бою ся. А тут ще й жінка… ну, скажіть менї ви, чоловік чести, що менї тут робити і як поступити?
Капітан помовчав хвилю, морщачи свої густі брови, а потім сказав:
— Не легко менї радити в такій важкій справі. Тай відки я приходжу до того? Що найбільше хиба міг би сказати: обоє молоді подобають ся менї. Думяка знаю досить добре і маю переконанє, що він чоловік чесний і з характером. Що скаже, на тім стоятиме. А свою дочку ви лїпше знаєте, то вам і лекше зміркувати, чи вволити її волю, чи нї.
— Так то, так, лїпше знаєте! — сумовито мовив пан Субота. — Нїби то чоловік може знати жіночу натуру! Сьогоднї сего хоче, а завтра давай їй чогось иншого. Захотїло ся — запрягайте, відхотїло ся — розпрягайте! Та тьфу на неї! Захотїла за хлопа, то нехай собі йде, а я за дочку не хочу її знати. А гов, люди, свати, ходїть близше!
Так він крикнув відчинивши двері від передпокою, де ждали доси свати й Кость Думяк. Вони війшли і стали мовчки біля порога.
— Ну, наважив ся ти на мене, — промовив пан до Думяка, — то нехай тобі буде по твойому. Збаламутив ти мою дитину, бериж її собі, нехай вона тебе баламутить. Я від себе не дам тобі за нею нїчого і ти підпиши ся менї тут, що нїчого не жадаєш.
— І овшім, — мовив Думяк.
— Так само й вона нехай менї підпише, що зрікаєть ся всього за себе і за свої дїти.
— Се вже як вона схоче, — завважив Думяк, коли тимчасом пан Субота розсїв ся біля стола і важким почерком
