Від неї так я отяжів всїм тїлом,
Сам вид її проняв таким страхіттєм,
Що я надїї збувсь зійти на гору.
І наче той, що зиску йде шукати,
А час настав, і він зазнає страти.
І журить ся всїм серцем і ридає. —
Так і менї зробив той звір невгавний,
Що йшов напроти мене й крок за кроком
Впирав мене туди, де сонце тахне.
Оттак спускав ся я все низше, низше…
Аж ось моїм очам явив ся хтось,
Сказать — нїмий від довгого мовчаня.
Побачивши його в пустинї дикій,
Я закричав: „О змилуйсь наді мною!
Чи ти лиш тїнь, чи справжняя людина?“
А він: „Не чоловік. Був чоловіком,
І родичі мої були Льомбардцї,
Обоє Мантуанцї родовиті.
„Родив ся я під Юлїєм[1], хоч пізно,
І жив у Римі під Благим Августом
В часи богів фальшивих та брехливих.
„Я був поет, Анхізового сина
Співав добрягу, що прийшов із Трої,
Коли згорів препишний Ілїон.
„Та чом же ти вертаєш в яр поганий?
Чому не пнеш ся на роскішну гору,
В якій всїх радощів і благ основа?“
„Ох, так се ти Вірґілїй, жерело,
Що ллє широкий плав живого слова?“
Я відповів з лицем засоромленим.
„О світло й почестє усїх поетів,
За довгі студії й любов велику,
З якими вчитувавсь я в твою книгу,
