Тодї мій жах утишив ся по троха,
Що там клубивсь в безоднї серця мого
В ночи, яку провів я в тій трівозї.
Як той, що ледво дишучи допав ся
На беріг із бурливих валів моря,
Обернеть ся й глядить в їх вир неситий,
Так і мій дух, усе ще мов на втецї,
В зад оглядав ся і вдивляв ся в шлях той,
Що ще нїкого не пустив живого.
А як спочило втомленеє тїло,
Пустив ся йти пустими манівцами,
Все дужше стаючи на низшу ногу.
Та глянь, немов на початку узгіря
Пантера легка й бистра виринає,
Плямистою вся шкірою покрита.
І вже менї не зходила з очий,
А так мене в дорозї тій спиняла,
Що кілька раз ось-ось я мав вертать ся.
Був час, як саме починав ся ранок,
Вставало сонце з тими зіроньками,
Що з ним були, коли любов Господня
У перве рушила ті гарні твори;
Се й додало менї надїй подужать
Звірюку тую в дзяпканистій шкірі,
І раннїй час і ще й весна роскішна.
Та нї бо, новий страх нагнав на мене
Вид льва, що враз менї тут показав ся.
Здавало ся, що він на мене суне
Задравши голову, голодний люто,
Так що немов повітрє аж трясло ся.
А ще й вовчиця, хоч худа страшенно,
А на всї похоти богата, бігла,
Що не одному вже вік затроїла.
