„Я був у місцї, де ще висять душі[1],
І жінка кликнула мене блаженна й гарна,
І я питав, яке її велїнє?
„Горіли в неї очи як зірницї,
І стала зтиха, любо промовляти
У своїй мові ангелиній ось що:
„О ти душе рицарська, мантуанська,
Якої слава в світї ще не вмерла
І жити-ме, як довго руху стане!
„Мій друг, хоча і щастє з ним не дружить,
Знайшов заваду у дебрі пустинній
На своїм шляху, й з жаху відвернув ся.
„Бою ся, щоб він так не заблудив ся,
Що я за-пізно йому в поміч стала, —
Таке про нього чула я у небі.
„Іди-ж і твоїм преоздобним словом
І всїм, що треба для його ратунку,
Спасай його, щоб і мене потїшив.
„Я Беатріче, що тобі говорю,
Прийшла відтіль, куди мене знов тягне;
Любов мене змогла тобі все те сказати.
„Коли я стану перед своїм паном,
З похвалою не раз тебе згадаю“.
Замовкла, й тут почав я говорити:
„О панно чиста, ти одна, якою
Рід людський все перевисшив, що містить
у собі небо крім кругів найменших,
„Так радує твій наказ мою душу,
Що в мент усе сповнить — і то здалось би пізно.
Нї слова більш! Яви своє бажанє!
